Переглядаючи одну зі старих книг з ботаніки, я побачив сухий листок невідомого мені рослини, який був використаний, очевидно, як закладки. Листок мене зацікавив. Він виблискував сріблом від шовковистих волосків, і на цьому сріблі було віддруковано на машинці кілька слів по-англійськи,
Я ніколи не бачив листя, на яких друкують на машинці. Кому належить цей сріблястий листок? Я питав багатьох ботаніків, але ніхто мені не міг назвати ім'я рослини. Тоді я набрався сміливості і звернувся до самого академіку Сукачову, в інституті був тоді аспірантом.
- Вам пощастило, - сказав Володимир Миколайович Сукачов, - це дуже рідкісне дерево з Південної Африки. Росте воно за сухим горах. І називається срібним, або леукодендроном по-латині. А сріблястий відтінок - це волоски, захист від зайвого випаровування.
- А чому на ньому видрукуваний текст?
- Раніше використовували листя як візитні картки. Здавалося дуже екзотично. І той, хто повертався з Південної Африки, зазвичай привозив з собою оберемок срібних листя.
- Шкода, що у нас немає такого цікавого дерева, - зауважив я, розхоробрившись.
- Чому ж? - пожвавився Володимир Миколайович, повертаючи мені листок срібного дерева. - Є і в нас дерево ще більш цікаве. На листках його пишуть листи і відправляють поштою, як звичайні листівки.
- А де воно росте?
Сукачов хотів було відповісти, але тут його покликали на вчену раду. Більше мені не представилося випадку поговорити з Сукачовим. З тих пір я перерив купу книг, питав у людей, але марно. Відповіді не було. І ось, розмовляючи вже на Кунаширі з лісничим Максимом Павловичем, я розповів йому про срібному дереві, про розмову з академіком Сукачовим і про неразгаданном поштовому дереві.
- А тут і думати нічого! - вигукнув Максим Павлович.- Це дерево ми вам можемо показати.
- Ось удача! - зрадів я. - Як воно називається?
- Магнолія.
- Магнолія?
Я хотів було заперечити, що магнолія росте у нас і в Сочі і по всьому Чорноморському узбережжю, але вчасно згадав, що там росте не наша, а привізна магнолія, з Північної Америки. У нас же дика магнолія тільки на Кунаширі. Як би її побачити?
- Покажемо вам і магнолію, - заспокоїв мене Максим Павлович. - Поїдемо в гори, там Петро Григорович знайде це деревце.
І ось тепер, познайомившись з тисом, ми йдемо до поштової дереву. Листя бамбука шарудять і тріщать під ногами. В лісі бамбук рідкісний і ходити не заважає.
Коли ми підійшли до магнолії, я навіть сторопів спочатку - так непримітно це деревце, трохи змахує на черемху, невисока і невидна. Я очікував, що побачу яскраве, «в білому кипінні кольорів, могутнє дерево. Але квіти відцвіли. Зате листя скільки завгодно. Листя чудові, широкоовальні, жорсткі, справжні поштові листівки!
А мені листя-то і потрібні! Я став збирати листя. Зібрав їх стільки, скільки увійшло в польову сумку. В лісництві я листя висушив під пресом, надрукував на машинці адреси, наклеїв марки і зібрався нести на пошту. Але мої наміри порушилися самим непередбаченим чином.
В кабінет лісничого, де я працював, постукали, і увійшла незнайома жінка. Вигляд у нього суворий і погляд не обіцяє нічого веселого.
- Кажуть, ви ботанік з Іркутська? - запитує вона крижаним голосом.
- Так, - підтверджую я.
- Та збираєтеся забирати з собою гербарій?
- Збираюся, - кивнув я в бік своїх рослин.
- А це що?
- Листівки.
- Як листівки? Це ж листя! Так ось,- вона перейшла від слів до справи, - прочитайте цю папір.
Переді мною на стіл лягла оголошення: «Увага! Японський жук. Карантин. Перевезення рослин тимчасово припинена». І поруч намальований японський жук.
Так і не довелося мені посилати листівки-листя. Але найголовніше - що я бачив листя магнолії і сам друкував на них листи. І знайшов розгадку того дерева, про яке тоді, давно, у роки молодості, мені не встиг сказати академік Сукачов.
|
