На наступний день, як тільки закінчилися заняття, ми зібралися біля Лісового корпусу, і вожатий повів нас до заповітного дерева.Через сосняки ми вийшли на невеликій височині, де серед кволих, витягнулися сосонок височіло могутнє дерево з кострубатими, вузлуватими гілками.

Глибокою старовиною віяло від нього, і в той же час листя яскраво зеленіли, незважаючи на осінь, і все дерево виділялося гарним виглядом. Ні посухи, ні буревії не зломили стареньку, а їй було за двісті років! Що ж це за дерево?

Я підняв з землі опалий лист. Він мав форму серця. Так адже це ж липа! Але чому не сосна, не ялина, не дуб?Чому Петро вибрав саме липу?

Викладач поглянув на вершину дерева, немов намагаючись прочитати в ній розгадку дивної примхи царя.

- Чому саме липу? Напевно, у нього були на те підстави. Під Петербургом він посадив модрину і не прогадав. Під Таганрогом посадив дуб, і теж в тих краях кращої породи можна було вибрати. Виросла чудова діброва.

Багато пізніше я дізнався, чому Петро садив саме липу. А тоді ми попрощалися з древнім деревом і вирушили назад. По дорозі наш вожатий розповідав про історію Лісової дачі. Як переходила вона після смерті царя Петра з рук в руки, від одного власника до іншого, поки не потрапила до жадібному аптекарю Шульцу. Тридцять років рубав лісу Шульц у дачі, продаючи ліс направо і наліво.

Нарешті, за наполяганням лісівників скарбниця купила у Шульца залишки лісів. І в перший же рік тут заклали в молодому соснячке перший досвід на сто років. Поставив досвід відомий лісівник Варгас де Бедемар.

Вожатий зупинився у старого стовпа, вкопанного в землю. На стовпі виднівся напис, зроблений фарбою: «Пробна площа Е». Це і був знак лісу, де Варгас де Бедемар поставив перший досвід. З тих пір пройшло майже сто років. Кілька разів після того лісівники вимірювали дерева, відзначали, як швидко вони ростуть. Через сто років можна буде порівняти цифри і побачити, як ріс ліс і чого йому не вистачало.

- Він що, збирався прожити сто років?.- запитав хтось із нае.- Стільки років чекати результату...

- А він і не збирався жити сто років. Він не для себе закладав досвід, а для Москви. Може бути, досвід Москві дуже придасться, і скоро.

Тоді я ще не зовсім уявляв, яку користь принесе Москві досвід Варгаса де Бедемара. Але забавна прізвище всім нам запам'яталася. І, звичайно, я не думав, що знову зустрінуся з цим прізвищем тільки через багато-багато років. Я думав, що ми на наступний рік знову прийдемо досвідчений ліс «Е». Але почалася війна. Бомби рвалися на стадіоні біля нашого гуртожитку, а свистіли осколки в кронах дерев Модринової алеї.

Ми пішли в райком комсомолу і добровольцями вступили в винищувальний протитанковий батальйон. Через тиждень з протитанковими гранатами на поясі і пляшками з горючою сумішшю ми лежали в окопчиках на краю дослідної дачі на останній лінії оборони Москви. Поруч темнів протитанковий рів, який ми тільки що викопали. У повітрі кипіли бої. Кулеметні черги падали з неба, прошиваючи стовбури сосен.

- Зіпсують досліди Варгаса, - раптом сказав мій товариш, першокурсник. - Шкода, сто років пропаде дарма. Все знову доведеться починати...